Офіційна сторінка https://www.facebook.com/serhiy.zhadan
Сергій Жадан
Як ми будували свої домівки?
Коли стоїш під небесами зими,
і небеса розвертаються й відпливають геть,
розумієш, що жити потрібно там, де тебе не лякає смерть.
Будуй стіни з водоростей і трави,
рий вовчі ями й рови.
Звикай жити разом з усіма день при дні.
Батьківщина – це там, де тебе розуміють, коли ти говориш уві сні.
Клади камінь при камені, будуй свій дім,
на глині, на чорноземі твердім,
вибирай у землі з кишень вугілля й сіль.
Кожен повинен мати дах для помінків і весіль.
Потрібно мати місце, якого буде шкода.
Вода чогось варта, якщо це питна вода.
Коли справді шукаєш винних, то це не ми.
Все життя ми будували своїми будинками.
Брила до брили, цвях по цвяху, стіна до стіни.
Якщо можеш мене спинити, ну то спини.
Але якщо хочеш, щоби мене тут не було,
інший крім мене забрати й моє житло.
Поближче до сонця, подалі від пустоти.
Дерева будуть рости, діти будуть рости.
На тютюновому листі виступає роса.
Ми будували так, ніби вивершували небеса.
Мов упорядковували висоту.
Ніби словами наповнювали мову пусту.
Ніби повертали речам імена.
До брили брила, по цвяху цвях, до стіни стіна.
Голос сильним дається для співу, слабким для молитов.
Мова зникає, коли нею не говорити про любов.
Ночі не мають сенсу без темноти.
Світи наді мною, чорне сонце, світи.
https://www.facebook.com/groups/vrajenniya/permalink/1895458320812598/
Сергій Жадан
І варто пам'ятати, що ось ці голоси,
які далі лунають, які заповнять собою
периметр майбутнього –
це будуть голоси тих, хто вцілів.
Сам тих, хто вцілів.
Далі буде музика. Будуть писати вірші.
Багато віршів будуть про неможливість
поезії після газових камер, про недоречність
літератури в залах судових засідань.
Але далі буде музика і далі буде література.
Писати її ті, хто вцілів.
І читати буду ті, хто вцілів.
Ті, хто отриману можливість любити.
Чи не любити.
Про смерть складно свідчити,
коли сидиш із нею на сусідніх
поліцях плацкарти. Поважає запах
горілої шкіри. Заважає конфлікту
у її дихання.
Тому по-справжньому говорити про неї
почнеть після того, як вона зійде на нічній
безіменній станції.
Говорити різне.
Як і чули від неї різне.
Пам'ять водитиме нами, як відьма
в тумані, кидатиме нас в ями та вирви,
робитиме нас безпорадними в наші бажані
говорити від імені тих, хто лишився жити.
Сором робитиме високими нашими голосами,
неточними, незрозумілими.
Гнів заважатиме нам слухати
янгольські співи весняної пори.
Але в найпечальніші дні
кружляй наді мною –
птахо довіри.
І в найглушіші часи,
посеред голосу й заціплення,
будь зі мною, мово –
мово сумніву,
мово втішання,
мово подяки.